пятница, 10 июня 2011 г.

Этель Лилиан Войнич: благодаря какой книге она стала классиком в чужой стране?

купить футболку я люблю Никиту 11 мая 1864 года, 145 лет назад, у супруги известного английского математика Джорджа Буля Мэри родилась последняя, пятая дочь. Последняя потому, что в этот радостный для семьи день мало кто мог предположить, что спустя полгода Джордж, едва отметив свое 49-летие, внезапно скончается от пневмонии.

Но это будет позже, а пока счастливая роженица решила назвать самую младшенькую двойным именем Этель Лилиан, очень надеясь, что девочка будет также прелестна, как цветущая лилия. Поэтому Этель ее в семье практически не называли, а только Лили...

Счастье, как я уже сказал, длилось очень недолго. Джордж Буль, член лондонского Королевского общества, почетный доктор Оксфордского и Дублинского университетов был очень неординарным человеком. Достаточно вспомнить один эпизод: как-то математический гений пришел в аудиторию задолго до начала лекции, и, повернувшись лицом к доске, углубился в размышления. Аудитория постепенно заполнялась студентами, которые вели себя очень тихо, чтобы не помешать профессору. Время шло, а Буль так и не повернулся. Время лекции закончилось, и студенты, крадучись, без звука покинули аудиторию. Когда Буль наконец «пришел» в себя, вокруг не было ни одной живой души. За обедом Джордж сказал Мэри: «Дорогая, сегодня произошло экстраординарное событие – никто из моих студентов не пришел на лекцию».

Безотцовщина...


Джордж Буль: и гений, и красавчик, от которого так легко потерять голову девушкам...
Джордж Буль: и гений, и красавчик, от которого так легко потерять голову девушкам...
Он мог бы жить и жить. Но однажды, когда он спешил на занятия, пошел проливной дождь. За те полчаса, пока Джордж шел от дома к колледжу, он вымок до нитки. Ему бы переодеться, выпить горячего чаю, но профессор не хотел срывать лекцию. В результате – пневмония. У него был шанс спастись, но он из-за тех же лекций попытался перенести болезнь на ногах. Не вышло – смерть оказалась сильнее...

Мэри с пятью дочерьми осталась практически без средств к существованию. Даже несмотря на то, что была дочерью профессора греческого языка и до замужества носила знаменитую фамилию Эверест. Ее брат Джордж Эверест в это время возглавлял английское топографическое управление, в 1865 году, спустя несколько месяцев после смерти Буля, его именем была названа самая высокая вершина Земли. Но, во-первых, у брата было еще больше детей – шестеро, которых тоже нужно было кормить, а, во-вторых, он ненадолго пережил шурина, скончавшись в первый день декабря 1866 года.

Забегая вперед могу сказать, что несмотря на стесненные материальные условия, Мэри удалось не только вырастить дочерей, дать им прекрасное образование, но и вполне гордиться ими. Третья дочь – Алиса – была талантливым математиком, почетным доктором Гронингенского университета; четвертая, Люси, стала первой в Британии женщиной – профессором химии, на судьбе же Лилиан мы остановимся подробнее.

Девочка с трудным характером


Этель Лилиан Войнич (стоит вторая слева) с друзьями
Этель Лилиан Войнич (стоит вторая слева) с друзьями
Ее детство трудно назвать беззаботным. В восемь лет заболела рожей, от стыда чуть не ушла из жизни добровольно. Чуть позже мама отправила ее в деревню, к другому своему родному брату – управляющему шахтой. Тот вдоволь поиздевался над племянницей, воспитывая ее чересчур пуритански, едва вновь не доведя до самоубийства. Но одного он точно добился – Лилиан уверила себя в том, что Бога нет, раз он ей не помогает против зловредного дяди. Но сироту обидеть многие мастера...

В 18 лет девушка получила небольшое наследство и уехала в Берлин, где поступила в консерваторию по классу фортепиано. Она подавала надежды, и у преподавателей не было сомнений, что фрау Буль станет профессиональной пианисткой. Но едва она успела окончить консерваторию, как у нее обнаружился страшный недуг, минут через десять-пятнадцать после начала игры на музыкальном инструменте у нее сводило судорогой пальцы. О музыкальной карьере пришлось забыть...

Но еще до того, как отправиться в Берлин, Лилиан увлеклась революционными идеями. Тогда в далекой России «бушевала» «Народная воля», английская молодежь зачитывалась книгой «Подпольная Россия», которую написал революционер Степняк (более нам известный, как Степняк-Кравчинский), по сути террорист, прославившийся тем, что заколол кинжалом средь бела дня шефа жандармов Мезенцова. Долгое время он подпольно жил в Петербурге, а потом приехал в Лондон.

Революционый «гуру»


Даже взгляд выдает в Лилиан пылкую натуру
Даже взгляд выдает в Лилиан пылкую натуру
Юную восторженную Лилиан со Степняком и его супругой Фанни познакомила Шарлотта Вильсон, издательница журнала «Свобода». Чете Степняков «Булочка», как они называли Лилиан, очень понравилась. Она учила их английскому языку, они ее – русскому, потом уговорили съездить в Россию самой, чтобы посмотреть, что это за «варварская» страна. «Варварская» в понимании Мэри, которая очень не хотела отпускать младшую дочь именно в Россию. Она как чувствовала, что Степняк попытается использовать юную девочку...

Он и в самом деле снабдил ее адресами своих друзей, находящихся под присмотром полиции, и задержись Лилиан дольше в российской столице, не исключено, что и она сама могла попасть под подозрение. Но ее лондонские друзья написали письмо к своим знакомым, неким Веневитиновым, в Воронежскую губернию. Прибыв в имение, Лилиан вскоре убедилась, что попала в «гнездо» монархистов, что российский император приходится хозяину имения кумом, окрестив его ребенка. Едва ли не сразу после приезда дети возненавидели свою учительницу английского, она ответила им тем же, дворня над нею измывалась, как могла, называя прямо в глаза «аглицкой ведьмой».

«Стоит ли метать бисер перед свиньями?» – подумала отважная англичанка с душой революционерки, собрала нехитрый скарб и отправилась в Петербург. Здесь она поселилась у замужней сестры Фанни, которая была замужем за другим русским революционером, неким Василием Карауловым, который к тому же сидел в тюрьме. Его жена с сыном, прихватив Лилиан, отправились в Псковскую область в имение родителей Василия, где Прасковья отважно бросилась лечить крестьян, а английская гостья во всем ей помогала. Лилиан оказалась с весьма крепкими нервами, не боялась ни вида крови, ни гноящихся ран. Как же – ее «учитель» Степняк не раз подчеркивал, что революции рафинированные интеллигенты не нужны...

Спустя некоторое время состоялся суд над Карауловым. Он был сослан в Сибирь. Жена и сын последовали за ним. А Лилиан пришлось возвращаться в состоянии, близком к нервному шоку, в Англию. Депрессия была настолько мощной, что в Париже Лилиан даже не нашла в себе силы полюбоваться только что открытым чудом – Эйфелевой башней...

Вернувшись в Англию, Лилиан обнаружила, что у нее остались еще средства от наследства, так что она могла себе позволить вести вольный образ жизни, не работая. Единственной целью ее жизни стало добывание денег для гуру, пламенного русского революционера. Она так красочно расписывала нравы России и те лишения, какие претерпевают вынужденные эмигранты, что богатые лондонские обыватели не скупились на помощь. Кто-то наличными, кто-то чеками. При этом сама Лилиан не брала из этих денег ни цента...

Роман о себе любимом?


Не напоминают ли вам черты киношного Овода самого Джорджа Буля? Сына сапожника, ставшего математическим гением...
Не напоминают ли вам черты киношного Овода самого Джорджа Буля? Сына сапожника, ставшего математическим гением...
Это Степняк уговорил свою «зомби» сесть за написание романа. Он должен был быть посвящен, естественно, революционеру, которого не может сломить ни тюрьма, ни сума. Надо ли говорить, что прототипом главного героя стал именно Степняк. Все остальное добавило пылкое воображение Лилиан.

Однажды в дом, который снимали Степняки, постучали. На пороге стоял худой и оборванный человек, смертельно уставший. Оказалось, он привез Фанни привет от Прасковьи. Звали оборванца Вильфрид Войнич. Вскоре навязчивой идеей «гуру» стало желание во что бы то ни стало выдать замуж «Булочку» за Войнича. Испытывала ли чувство любви к революционеру сама Лили – так и остается загадкой. Скорее не к нему, а к его героическому прошлому. Она исправно заботилась о муже, как вдруг оказалось, что у него идейные расхождения со Степняком. Некоторое время Лилиан отстаивала мужа, а потом плюнула и на него, и на гуру, и отправилась в Италию дописывать роман, который назвала «Овод».

Черновые наброски удалось закончить в 1893 году, но главному герою – Степняку – не судьба была прочитать это произведение. Сначала у Лилиан не было денег на переписку (единственный экземпляр она даже гуру дать не решилась), а потом Степняк внезапно погиб, случайно попав под поезд...

И тут Лилан почувствовала, что ее роман будет скорее всего неинтересен кому-либо, кроме ее погибшего учителя. Так оно, по большому счету, и оказалось. На Западе роман практически неизвестен, зато в СССР был переведен на 23 языка и выдержал свыше 100 изданий общим тиражом более 4 млн. экземпляров.

Но до бурного всплеска интереса к роману было ой как далеко. В Англии тираж оказался не распроданным, в США, напротив, из-за удачной рекламы все экземпляры «размели» очень быстро. Друг погибшего Степняка, драматург Бернард Шоу, предложил Лилиан сделать на основе «Овода» пьесу. На премьере присутствовала и писательница. Говорят, после просмотра она сказала только одну фразу: «Лучше бы ничего не писала»...

И прах развеяли над парком...


Центральный парк Нью-Йорка. Именно над ним был развеян прах Э. Л. Войнич
Центральный парк Нью-Йорка. Именно над ним был развеян прах Э. Л. Войнич
Семейная жизнь с Войничем вскоре превратилась в муку. Она хотела видеть в нем героя, а его поразило стяжательство, он более ничего не хотел, чем стать добродушным буржуа, обязательно с пивным животиком. Они перебрались в США, где муж и скончался в 1930 году.

А Лилиан, обладавшая достаточно крепким здоровьем, жила еще долго. Она скончалась 28 июля 1960 года, на 97-м году жизни, в Нью-Йорке. Так как родные и близкие Лилиан к тому времени давно уже были в ином мире, она завещала развеять свой прах над Центральным парком Нью-Йорка. Местные власти не увидели в этом ничего необычного, все было исполнено так, как завещала покойная.

Самое интересное в этой истории, что многие советские школьники искренне считали, что Э.Л. Войнич – мужчина, итальянец, скончавшийся на Аппенинах в начале 30-х годов, иначе бы его, наверняка бы, уничтожил бы Муссолини. Точно так же считали и советские писатели, которые были очень удивлены, что Э. Л. Войнич – женщина, живет в Нью-Йорке и к своим 96 годам еще умеет сносно говорить по-русски.

Ночью в Ужгороде едва не похитили бюллетени

я люблю Никиту

Неизвестные лица в ночь с 5 на 6 ноября атаковали Ужгородскую городскую территориально-избирательную комиссию и совершили попытку похищения бюллетеней по нескольким мажоритарным избирательным округам по выборам в областной совет.

Вечером в пятницу, 5 ноября, в Ужгородской ГИК проводилась упаковка должным образом бюллетеней и составление протоколов, продолжалось подведение итогов. Во время этой процедуры в помещении присутствовали кандидаты в депутаты и журналисты.

"Именно в это время поступило сообщение из областной ТИК о том, что бюллетени по мажоритарному округу №9 (Ужгород) в областной совет искажены, поскольку в список было включено лицо, которое в день голосования не было кандидатом. Штамп "выбыл" на фамилии этого человека не был проставлен, за него голосовали", - прокомментировал кандидат в депутаты и действующий депутат Закарпатского областного совета Александр Солонтай.

По его словам, городская избирательная комиссия после получения такой информации, а также на основании многочисленных заявлений о подкупе избирателей должна была составить соответствующие протоколы и принять решение о проведении новых выборов по мажоритарному округу №9. "Такое же решение должно было быть принято и по мажоритарному округу №8 в областной совет, потому что по нему также еще 1 ноября поступили заявления с просьбой пересчета голосов и с жалобами на многочисленные нарушения избирательного процесса", - уточнил кандидат в депутаты Олег Муртазин.

Однако, по его словам, городская ТИК не приняла никаких решений по этой жалобе.

Вместо этого на момент, когда еще протоколы не были составлены, секретарь городской ТИК покинул помещение и вместе с посторонними лицами (что является нарушением законодательства) внезапно стал выносить пачки бюллетеней из помещения ГИК и погружать их в автомобиль, который является собственностью руководителя областной организации Коммунистической партии.

Милиция не препятствовала этим действиям, поскольку, по их объяснениям, "подумали, что если загружает бюллетени секретарь ГИК, так имеет на это право".

Это нарушение прекратили сами кандидаты в депутаты: они заставили секретаря ТИК вернуть все пачки с бюллетенями в помещение ТИК. Такие действия происходили с применением силы, упаковки были повреждены. "Таким образом, произошло нарушение упаковки избирательной документации, что тоже является поводом для возможных фальсификаций и причиной для проведения новых выборов", - прокомментировал Александр Солонтай, передает УНИАН.

Сейчас помещение городской ТИК опечатано милицией. Итоги по Ужгороду по мажоритарным округам не подведены и не переданы в областную ТИК. Таким образом, результатов выборов в Закарпатский областной совет пока еще нет.

 

пятница, 3 июня 2011 г.

"Мене хочуть покарати за раніше пережитий нинішньою бандократією страх"

Прикольные футболки с надписями

Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, якого з кінця минулого року утримують у Лук'янівському СІЗО, впевнений, що ніяких законних підстав для його затримання не було. Про це він повідомив в інтерв'ю кореспонденту Валерій Калниш. Луценко також розповів про умови перебування в СІЗО і своє політичне майбутнє після виходу на свободу.

- Як відомо, ви були затримані за одним звинуваченням, а в СІЗО опинилися за іншим. Чи не є це підставою для звернення до Європейського суду з прав людини?

- Так, справді, мене затримали за епізодом з оперативно-розшуковою діяльністю у справі отруєння Віктора Ющенка, а арештували - за епізодом з моїм водієм. Причому формулювання Печерського районного суду було гранично відвертим. Суд визнав можливим мене заарештувати за: 1) заперечення провини, 2) відмову давати показання; 3) дачу інтерв'ю та коментарів ЗМІ. Враховуючи, що перші дві підстави - це гарантовані мені Конституцією права, я роблю висновок, що причина мого перебування у в'язниці - виключно політична. Відповідну скаргу на таке рішення суду я вже відправив до Європейського суду з прав людини.

- Але факт з нарахуванням пільг вашому водію Леоніду Приступлюку був? У СІЗО ви знайшли для себе відповідь на запитання: ви в ув'язненні, тому що вчинили злочин, чи виявилися жертвою політичних репресій?

- Я в ув'язненні не через якісь питання, пов'язані з кар'єрою водія. Всі попередні водії всіх попередніх міністрів внутрішніх справ працювали там же (в департаменті розвідувально-пошукової діяльності МВС) і мали ті ж звання (старший оперуповноважений). Я в ув'язненні, тому що стоїть завдання - покарати мене за раніше пережитий нинішньою бандократією страх. Так, підконтрольна їм Генпрокуратура врятувала їх від покарання, але екс-міністра треба покарати, щоб іншим не кортіло. Друге завдання - залякати суспільство, задушити дух Майдану.

- Розкажіть про умови вашого змісту, про розпорядок дня. Перебуваючи в СІЗО, що нового ви дізналися про життя, про себе?

- Умови утримання стандартні - камера площею 9 кв. м на трьох, залізні нари. Цегляний стіл, цегляний стілець, цементна підлога. Умивальник і відхоже місце початку минулого століття. Є телевізор, кип'ятильник, електролампа. Єдина прикраса - сторінка з "Дзеркала тижня" із зображенням Діда Мороза за ґратами і написом "Не питай, по кому дзвонять новорічні дзвіночки".

Ніяких привілеїв я не просив. В армії свого часу я служив, тож особливих проблем побутового характеру не відчуваю. Звичайно, гостро відчувається відірваність від сім'ї. Рятують книги. Днями перечитав "Фієсту" улюбленого Хемінгуея. Там є дуже хороші рядки: "Не падай духом. Ніколи не падай духом. Секрет мого успіху. Ніколи не падаю духом. Ніколи не падаю духом на людях".

Що стосується життя у в'язниці, то воно набагато чесніше, ніж на волі. Звичайно, є тут і злодії, і хабарники, і грабіжники. Але ніхто не просторікує про наведення порядку в ім'я побудови нової країни для людей так, як це роблять нинішні мегазлодії, хабарники та грабіжники при владі.

- Крім вас, у Лук'янівському СІЗО утримуються й інші відомі представники минулої влади, наприклад, колишній глава Держмитниці Анатолій Макаренко, колишній перший заступник голови правління НАК "Нафтогаз України" Ігор Діденко, колишній перший заступник міністра юстиції Євген Корнійчук... Чи зустрічаєтеся ви з ними, можливо, під час прогулянок? Про що говорите?

- Щоденні годинні прогулянки проводяться тільки в компанії співкамерників. Тож це час фізкультури, а не спілкування. Корнійчук утримується в камері на нашому поверсі. Передавав йому прочитані книги. Макаренка, з яким у мене під час служби склалися дружні відносини, на жаль, не бачив. А перестукуватися не навчився. Шкода - він сильна, цікава і порядна людина.

- Чому ви не покинули країну? Чи була у вас така можливість?

- Звичайно, я знав про гіперактивність МВС і Генпрокуратури, які з квітня 2010 року перевернули масу документів, намагаючись знайти на мене компромат. Але я був спокійний - санаторіїв МВС при мені не крали, "фірми друзів" держзамовлень не отримували, палаців і дач я силами МВС не будував... Тому думки про еміграцію мені в голову і не приходили. А потім прийшла звістка - в МВС і ГПУ вважають незаконним святкування Дня міліції у 2008 і 2009 роках.

Маячня, подумав я. Як можна вважати злочином урочисті збори МВС для заслуховування виступу верховного головнокомандуючого, президента України у зв'язку з ніким не скасованим офіційним святом? Тим більше що витрати складалися лише з оплати оренди залу і квітів для нагороджених держнагородами та вдів загиблих міліціонерів. Жодної бюджетної копійки на другу - розважальну - частину не було витрачено.

- І все ж таки першою кримінальною справою стосовно вас стала "справа водія".

- У листопаді минулого року я зустрівся з одним із керівників Генпрокуратури. Він повідомив, що є кримінальна справа про стаж водія. Перспективи справи, за його словами, були нульові, але керівництво ГПУ сильно тиснуло, вимагаючи активного слідства. 'Ти ж не збираєшся їхати через цей маразм?' - запитав він. 'Звичайно, ні, - відповів я.

'Не переживай, про арешт не може бути й мови', - сказав він. Але мені стало ясно - саме до цього йде. Через кілька днів все остаточно стало на свої місця: незважаючи на абсурдність звинувачень, справу розслідують 11 слідчих з особливо важливих справ, темпи розслідування - ударні, завдання - мій арешт. Перспективи оскаржити справу в суді - нульові, оскільки слідство за день до суду оголошувалося закінченим, суду у зв'язку з цим не розглядав скаргу про законність порушення справи по суті, а через пару днів наслідок знову відкривалося і рух до поставленої мети - Луценка в камеру - тривало.

- Чи не було правильним у цих умовах покинути країну?

- Багато політиків говорили мені, що в таких умовах не можна випробовувати долю. Дехто, в тому числі закордонні друзі, пропонували допомогу в оформленні статусу біженця. Рішення я приймав разом з сім'єю. З одного боку, я в країні, де рідний брат глави ГПУ (Віктора Пшонки) керує вищою для мене судовою інстанцією (Микола Пшонка, заступник голови Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ), і, виходить, перспективи справедливого суду нульові. А раз так, то спочатку мені світить ізолятор, а потім - зона, де утримуються люди, які не надто шанують главу МВС. З іншого боку - не з моєї фізіономією ховатися і не з моїми грошима жити в еміграції. І головне - чому я повинен втікати, тим самим даючи привід поливати мене брудом, а моїх соратників по опозиції без слів заарештовувати через прецедент втечі? Сім'я мене підтримала. Вони знають, що я не зможу жити в боягузтві. Я ніколи не ховався за спини, завжди брав удар на себе. Я і сьогодні готовий відповідат и, переконаний у своїй правоті. Єдина проблема: де знайти незалежний суд?

- Ви знайомитеся з матеріалами слідства. Чи відчуваєте ви провину за ті епізоди, які встановили слідчі?

- Місяць я просидів у камері без будь-яких слідчих дій, в тому числі і без ознайомлення з матеріалами слідства. З минулого тижня я почав знайомитися з 47 томами повного зібрання фальсифікацій ГПУ, тому не знаю всіх деталей. Але методи формування звинувачення вже досить ясні. По-перше. У мене є заяви свідків, яких ГПУ під погрозами звільнити з роботи змушувала давати неправдиві свідчення. Тільки такими методами 1937 можна пояснити ключові свідчення одного з моїх заступників. На першому допиті він заявляв, що дізнався про проблему стажу водія з преси. Потім згадав, що саме він отримав рішення Кабміну "дозволити зарахувати стаж як виняток". До речі, зауважу, що і аналогічні звернення з приводу стажу, і відповідні рішення Кабміну були неодноразово і до, і після Приступлюка. Цей же заступник організував кадрову комісію з Приступлюку, яка колегіально прийняла позитивне рішення і постановила "оголосити цей висновок наказом по МВС". Але трохи пізніше генерал вже згадує, що саме т акого-то числа в такому-то кабінеті він нібито отримав від Луценка таку-то усну вказівку з цього приводу.

- Судячи з усього, у вас є питання до слідства щодо розслідування святкування Дня міліції та справи Ющенка?

- ГоловКРУ в грудні 2009 року нічого незаконного в проведенні офіційних заходах МВС не побачило. Але влада змінилася, була призначена нова перевірка - і порушення знайшлися! Що стосується мого підпису про затвердження продовження терміну оперативно-розшукової діяльності (ОРД) щодо фігуранта у справі про отруєння Ющенка. На очній ставці ініціатор продовження не дає необхідні слідству свідчення про те, що документ нібито був виготовлений після мого відходу у відпустку. А значить, звинувачення Луценка в утвердженні документа заднім числом розсипається. Та ще й експертиза підтверджує, що дата поставлена не мною. Що робити? Правильно, заарештувати нетямущого міліціонера, щоб отримати потрібні свідчення. Країна має таланти!

- І все ж - ви вважаєте, що всі ваші дії були законними?

- Розумієте, помилкові, в тому числі незаконні, дії - не обов'язково злочинні. Для цього потрібно встановити злочинний умисел і користь. Саме цього й немає в моїх діях. Помилка кадровиків, напевно, є. Але якщо підпис міністра під завізований усіма службами, колегіально прийнятими рішеннями вважати злочином, що тягне на 12 років тюрми, то у кого щось негаразд з головою. А враховуючи геніальне формулювання обвинувачення: "У перiод з 4 лютого по 12 лютого 2005 року в невстановленому слiдством мiсцi Луценко розробив злочинний план заволодiння бюджетними коштами, ознайомитись з ним Приступлюка, на що останнiй погодився", то й зовсім напрошується діагноз важкого політичного загострення функцій досудового слідства ГПУ.

- Наскільки коректно поводяться слідчі, охоронці в СІЗО?

- Ставлення працівників СІЗО - коректне. Всі все розуміють. Інша справа - слідчі ГПУ. Вони відпрацьовують замовлення, чудово розуміючи незаконність своїх дій. Пам'ятаю, як тремтіли руки у керівника слідчої групи Войченка, коли він на чолі 11 бійців спецназу СБУ затримував мене у справі про отруєння. Він же прекрасно розуміє, хто буде "стрілочником" після провалу справи в суді. Взагалі-то я вже виграв 5 кримінальних справ, порушених стосовно мене ГПУ в 2007 і 2008 роках. І хоча вони були визнані незаконними, я ніколи не переслідував виконавців. Але допити моїх сина і брата з ініціативи слідчого Войченка сильно похитнули моє розуміння долі "шісток".

- Можливо, вам відомо, як йде розслідування справи Ющенка, що в ньому нового?

- Та нема там ніяких новин. Тільки дотримуючись політичних вказівок, всі згадки про отруєння тепер реформульовані на "можливе отруєння". Воістину, в нас "країна непередбачуваної історії" - навіть заява генпрокурора Медведька про те, що отруєння є точно встановленим фактом, тепер, після зміни варти, всього лише артефакт.

- Чи не намагалася влада в якійсь формі з вами домовитися? Наприклад, пропонувала свободу в обмін на припинення опозиційної діяльності. Що ви відповісте, якщо така пропозиція надійде?

- Колись в 29 років я на посаді заступника голови Рівненської облради ініціював і очолив комісію облради з перевірки законності приватизації. Більшість членів комісії, у тому числі силовики, передзвонили і відмовилися приходити на засідання. Одних купили, інших залякали. Я тоді запитав у батька - чому на мене не тиснуть? Він відповів, що це вища ступінь поваги, оскільки знають, що тиснути марно. Так і зараз. Правляча бандократія знає по моїй роботі в МВС і опозиції - я не договороздатний, переконаннями не торгую.

- Юлія Тимошенко нещодавно розповідала журналістам, що чула, як ви кричали на Борисоглібській.

- У той день (25 січня) мене привезли до ГПУ в 10 ранку. До 17.00 я сидів, прикутий наручниками до конвою, без будь-яких слідчих дій. Мені було відмовлено в консультації з адвокатом. Десь о п'ятій вечора, в черговий раз відмовивши у розмові з адвокатом, не давши йому зробити заяву чи клопотання, слідчий почав читати постанову про пред'явлення мені нового звинувачення - за незаконне святкування Дня міліції. Враховуючи, що все це беззаконня знімалося на відео, я гучним голосом вимагав забезпечити гарантовані законом права на адвокатську допомогу і заявляв про восьмигодинне позбавлення мене води, їжі, туалету. Думаю, цей епізод неповаги до закону буде гідно оцінено судом.

- А може, в країні торжествує те гасло, яке спочатку використовувався В'ячеславом Чорноволом, а потім Віктором Ющенком, - "Бандитам - тюрми"? Якщо все ж репресії, то чим і як скоро вони закінчаться?

- Про боротьбу з криміналом і корупцією можна було б говорити, якби хоч в одній з кримінальних справ стосовно опозиції була встановлена особиста користь. На сьогодні ж жодному (!) колишньому члену уряду Тимошенко, та і їй самій, слідство як не намагався, не змогло поставити в провину жодної (!) гривні, присвоєної з метою особистої наживи. З приводу перспектив припинення використання ГПУ у політичних розправах процитую Ліну Костенко, її останню книгу "Записки українського божевільного": "Непокаране зло регенерує себе".

- Скоро Віктор Янукович відзначить рік свого перебування при владі. Що б ви хотіли йому сказати з цього приводу?

- Це був рік брехні, насильства і грабежу, недбало замаскованих імітацією реформ. Хотілося б передати йому, що, приймаючи рішення, що вбивають життя людей і країни, він повинен пам'ятати, що, коли Муму випливла і вижила, вона стала собакою Баскервілів.

- Ви усвідомлюєте, що навіть у разі отримання умовного терміну ви не зможете балотуватися в народні депутати у зв'язку з наявністю судимості?

- Я ніколи не прагнув у депутати, намагаючись задовольнити власне марнославство або отримати гарантії недоторканності. У парламенті треба писати і приймати закони. Упевнений, що у Верховній Раді завжди будуть представлені мої однодумці, здатні ініціювати наше бачення законів. А що стосується депутатства як політичної трибуни, то я не вважаю це життєвою необхідністю. Всі свої політичні досягнення я здобував не на трибуні парламенту, а серед людей.

- Яким ви бачите своє політичне майбутнє після виходу з СІЗО?

- І в СІЗО, і на волі я залишуся Луценком, якого і ви, і багато українців знають. Незалежно від місця перебування я буду відкрито говорити про те, що відбувається в країні, вірити в свої ідеали. Щодо політичної перспективи - не знаю. Думаю, що зараз не час політичних проектів, зараз час індивідуальної боротьби. Головне зараз - не опустити руки, не перейти на бік тріумфуючого зла. Упевнений, що така позиція рано чи пізно приведе до перемоги демократичних проєвропейських сил в Україні.

- Але ви готові до того, що можете сісти у в'язницю на декілька років?

- У країні, де переміг кримінал, міністр внутрішніх справ, який не грав у піддавки, повинен апріорі бути готовим до в'язниці.

- Що ви відразу ж зробите, вийшовши на свободу?

- Насамперед поцілую дружину - і за невідсвяткований ювілей, і взагалі за все, що вона пережила. А після цього візьму синів - і в лазню.

Що виведе українців?

купить часы Breguet доставка

Перший рік правління Віктора Януковича обернувся для президента і його політсили помітним падінням рейтингу. Крім небажання голосувати за владу серед українців ширяться і більш "активні" протестні настрої. Але далеко не кожне проблемне питання виводить народ на вулиці.

Кредит недовіри

Нетривале поки в історичних масштабах перебування при владі команди Віктора Януковича важко назвати зразком благополуччя. Відлуння економічної кризи, важка спадщина діяльності попередніх урядів, власна зосередженість на вибудовуванні владної вертикалі на шкоду стабільності іншого роду, заявлений курс на непопулярні реформи і перші кроки в цьому напрямку, спірна соціогуманітарна політика - такі обставини не сприяють приязні до влади з боку народу.

До першої річниці правління невтішні результати щільно "угніздились" на табло. Менш ніж за рік рейтинг Януковича, за даними соціологічного дослідження Інституту Горшеніна, знизився з 46,9% (травень 2010-го) до 25,8% (лютий 2011-го). Рейтинг Партії регіонів залишається у межах 30 відсотків тільки в тих випадках, коли йдеться про респондентів, які твердо мають намір піти на дільниці. Ставлення народу до виконання обіцянок влади соціологами і політологами інтерпретується за аналогією склянки з водою, з якою не до кінця зрозуміло, вона наполовину повна чи порожня. У всякому разі, оцінки а-ля "Половина українців вважає, що Янукович виконує обіцянки" та "Половина українців не впевнена в курсі Януковича" можуть зустрітися з рівною мірою ймовірності. І все ж значна частина опитувань підтверджує: рейтинг довіри до влади знову падає. "У березні, відразу після інавгурації Януковича, ми зафіксували надзвичайно високі індекси очікувань громадян, що стосуються економічної перспективи н а рік і на п'ять років. З червня ситуація змінилася: песимістів стало значно більше, ніж оптимістів. Можна сказати, що до грудня торішній безпрецедентний кредит довіри нової влади було вичерпано", - цитує "Независимая газета" експерта дослідницької компанії GfK Ukraine Тетяну Ситник.

У президентському оточенні до рейтингових проблем публічно ставляться по-філософськи. "Коли починається робота, особливо коли вона пов'язана з реформуванням, - це перебудова, перебудова суспільних інститутів, особливо коли немає видимих результатів, якийсь процес падіння рейтингу довіри... він є природним", - пояснює закони реформаційного часу представник президента в парламенті Юрій Мірошниченко. Те, що "запас міцності" залишає бажати кращого визнає і сам глава держави. "2010 рік був для нас дуже важкий. Ми перевірили свої власні сили... Терпіння не буває вічним. Я це теж чудово розумію", - ділився Віктор Янукович зі всією країною в прямому ефірі... Але вмовляння в стилі "Потерпіть до 2012 року" далеко не усіма українцями сприймаються з ентузіазмом. Помітне падіння рівня добробуту народу (за оцінками соціологів на це скаржаться до 60 відсотків громадян) призводить до закономірного результату: все більше число українців готові виходити на вулиці. За даними соціологічної с лужби Центру Разумкова, також близько 60 відсотків жителів країни можуть брати участь в акціях протесту (а в 2008 році до такого були готові 44 відсотки людей, нагадують фахівці). Крім того, слід враховувати, що 32 відсотки респондентів допускають імовірність того, що вони можуть брати участь у незаконних формах протесту - від несанкціонованих пікетів до вуличних заворушень.

Як вдарити по живому?

Високий рівень протестних настроїв народу для влади є приводом замислитися. Теоретично, адже на практиці сильні країни воліють вирішувати проблеми за сценарієм "От нехай спочатку вийдуть - тоді і розберемося". І поки таку тактику складно назвати зовсім вже неефективною - адже не кожне спірне починання дійсно здатне мобілізувати населення.

Протестний досвід 2010-го - початку 2011-го показує, що зачіпають за живе настільки, щоб люди були готові стояти на площах або мітингувати під оселями влади, далеко не всі ініціативи та/або вчинки "верхів". У більшості випадків йшлося про найбільш актуальні проблеми. Так, наймасштабнішою акцією виявився "податковий Майдан" осені 2010 року. Спроба обмежити права підприємців обернулася кількома тижнями протестів, наметовим містечком на головній площі країни, частковим (і в деяких випадках тимчасовим) президентським вето, а також - кримінальними справами проти деяких активістів. Одночасно, інші джерела потенційних проблем користувалися в народу куди меншою популярністю. Житловий кодекс, Трудовий (з приводу якого на сполох б'ють все більше на профспілкових, а не "всенародних" акціях), підвищення тарифів на "комуналку" за збереження низької якості послуг, що надаються - всі ці потенційні "бомби" демонструють свою схильність до сповільненої дії. В теорії українці готові відстою вати свої права. Ту ж пенсійну реформу не схвалюють 88 відсотків громадян. При цьому лише 36,8% готові взяти участь в акціях протесту, а 57,4% переконані, що в їхньому місті чи сільському районі масові демонстрації малоймовірні.

Експерти найчастіше пояснюють низьку ініціативність народу тим, що в Україні ще не розсмоктався "постпомаранчевий" ефект: розчарувавшись в тривалій дієвості протестів, люди поки не готові повторити свій подвиг. При цьому багато політологів і практично всі опозиціонери продовжують вірити в те, що через деякий час дії влади все-таки доведуть ситуацію в країні до точки кипіння. Оптимісти вважають, що це відбудеться найближчим часом, але найчастіше називається варіант - осінь-зима 2011 року. Саме тоді мають заворушитися непопулярні серед більш широкого кола людей реформи (не секрет, що протести підприємців знайшли розуміння далеко не в усіх), а обіцяні зміни на краще ще себе не покажуть. "Я можу прогнозувати те, що буде восени, - восени будуть дуже великі акції протесту. А зараз, я думаю, будуть обурюватися тільки ті, кого "придавили", - вважає нардеп Микола Катеринчук.

І все ж, незважаючи на неготовність всіх і кожного захищати свої права, варто помітити, що кількість "пригнічених" зростає. Так, серія гучних протестів супроводжує на Донбасі кампанію з оптимізації мережі шкіл, за якої страждають інтереси тих, хто навчаються українською мовою. Протести, пікети, загрози самоспалення, обіцянки президента розібратися і припинити, критика глави держави на адресу прем'єра - практика показала, що українці готові і словом, і ділом відстоювати інтереси своїх дітей. Більшість протестів в Україні й справді гранично конкретні: власники домашніх тварин обурюються проблемами ветнаркозу для своїх улюбленців, активісти серед місцевих жителів протестують проти незаконної забудови у містах, екологи та небайдужі городяни намагалися врятувати харківський парк. Чим "чіткіше" джерело роздратування народу, тим легше вивести людей на вулицю, нехай навіть їх буде і небагато. З масовими акціями більш "абстрактного" характеру, тобто, якщо можна так висловитися, з повномасштабною боротьбою за ідею в Україні поки справи йдуть гірше. Винятків із цього подібності правила не так вже й багато. Одним з найяскравіших прикладів серед них може служити річна багатотижнева серія мітингів проти міліцейського свавілля - протести у різних містах тоді спровокувала смерть студента Ігоря Індило в одному зі столичних РВВС. Хоча, з урахуванням вражаючого рівня недовіри українців до правоохоронних органів подібній реакції дивуватися складно...

Одна тільки "тема" протестну активність не визначає. Масштабність акцій багато в чому залежить від того, хто готовий взяти в них участь. Гіпотетичний "народ" на мітинг не виведеш, а ось представникам конкретних соціальних або професійних груп це зробити простіше. І тоді значна частина успіху починання залежить від згуртованості учасників (про що нагадує високий рівень самоорганізації підприємницьких протестів), а також - від їх мобільності. У другому випадку хорошим зразком поведінки служать студенти, протести яких практично не припиняються: почавши з несхвалення самого факту призначення Дмитра Табачника, зараз молоді люди продовжують раз за разом виходити на вулиці, протестуючи проти планів зменшення держзамовлення, впровадження нового закону про вищу освіту, скорочення стипендії . А самі протестувальникі люблять нагадувати про те, що революції робить молодь...

Поки ситуацію в Україні важко назвати революційною (особливо - маючи перед очима приклад країн Магрибу), але і вважати, що перспективи безхмарні, владі теж не варто було б. Тим більше, що досвід доводить: повноцінно працювати з протестами нинішні господарі країни не вміють: спочатку вони схильні не помічати активність людей, потім - применшувати, потім - обіцяти виправити скоєне, після чого - вживати ситуативних заходів. Причому останні - далеко не завжди збігаються з очікуваннями, і приклад кримінальних справ за фактом псування тротуарної плитки теж є досить показовим. Хоча, варто відзначити, що робляться і спроби грати на випередження. У цьому відношенні пам'ятний випадок, коли глава МВС чекав, але не дочекався "кровопролиття" на День соборності. Можливо, це означає, що влада народу все-таки боїться?

Народ же, здебільшого, поки не готовий виправдати таємні побоювання можновладців. Але якщо економічна ситуація не виправиться, а наслідки планів керівництва країни постукають в кожен будинок так, що ніхто не піде незачепленим реформами, то напруженість у державі може помітно зрости. Як би не прагнула опозиція рекламувати політичні вимоги, ймовірність того, що народ виведе з себе максимально близька кожному "соціалка", зараз виглядає переконливіше.

Ксенія Сокульська