Перший рік правління Віктора Януковича обернувся для президента і його політсили помітним падінням рейтингу. Крім небажання голосувати за владу серед українців ширяться і більш "активні" протестні настрої. Але далеко не кожне проблемне питання виводить народ на вулиці.
Кредит недовіри
Нетривале поки в історичних масштабах перебування при владі команди Віктора Януковича важко назвати зразком благополуччя. Відлуння економічної кризи, важка спадщина діяльності попередніх урядів, власна зосередженість на вибудовуванні владної вертикалі на шкоду стабільності іншого роду, заявлений курс на непопулярні реформи і перші кроки в цьому напрямку, спірна соціогуманітарна політика - такі обставини не сприяють приязні до влади з боку народу.
До першої річниці правління невтішні результати щільно "угніздились" на табло. Менш ніж за рік рейтинг Януковича, за даними соціологічного дослідження Інституту Горшеніна, знизився з 46,9% (травень 2010-го) до 25,8% (лютий 2011-го). Рейтинг Партії регіонів залишається у межах 30 відсотків тільки в тих випадках, коли йдеться про респондентів, які твердо мають намір піти на дільниці. Ставлення народу до виконання обіцянок влади соціологами і політологами інтерпретується за аналогією склянки з водою, з якою не до кінця зрозуміло, вона наполовину повна чи порожня. У всякому разі, оцінки а-ля "Половина українців вважає, що Янукович виконує обіцянки" та "Половина українців не впевнена в курсі Януковича" можуть зустрітися з рівною мірою ймовірності. І все ж значна частина опитувань підтверджує: рейтинг довіри до влади знову падає. "У березні, відразу після інавгурації Януковича, ми зафіксували надзвичайно високі індекси очікувань громадян, що стосуються економічної перспективи н а рік і на п'ять років. З червня ситуація змінилася: песимістів стало значно більше, ніж оптимістів. Можна сказати, що до грудня торішній безпрецедентний кредит довіри нової влади було вичерпано", - цитує "Независимая газета" експерта дослідницької компанії GfK Ukraine Тетяну Ситник.
У президентському оточенні до рейтингових проблем публічно ставляться по-філософськи. "Коли починається робота, особливо коли вона пов'язана з реформуванням, - це перебудова, перебудова суспільних інститутів, особливо коли немає видимих результатів, якийсь процес падіння рейтингу довіри... він є природним", - пояснює закони реформаційного часу представник президента в парламенті Юрій Мірошниченко. Те, що "запас міцності" залишає бажати кращого визнає і сам глава держави. "2010 рік був для нас дуже важкий. Ми перевірили свої власні сили... Терпіння не буває вічним. Я це теж чудово розумію", - ділився Віктор Янукович зі всією країною в прямому ефірі... Але вмовляння в стилі "Потерпіть до 2012 року" далеко не усіма українцями сприймаються з ентузіазмом. Помітне падіння рівня добробуту народу (за оцінками соціологів на це скаржаться до 60 відсотків громадян) призводить до закономірного результату: все більше число українців готові виходити на вулиці. За даними соціологічної с лужби Центру Разумкова, також близько 60 відсотків жителів країни можуть брати участь в акціях протесту (а в 2008 році до такого були готові 44 відсотки людей, нагадують фахівці). Крім того, слід враховувати, що 32 відсотки респондентів допускають імовірність того, що вони можуть брати участь у незаконних формах протесту - від несанкціонованих пікетів до вуличних заворушень.
Як вдарити по живому?
Високий рівень протестних настроїв народу для влади є приводом замислитися. Теоретично, адже на практиці сильні країни воліють вирішувати проблеми за сценарієм "От нехай спочатку вийдуть - тоді і розберемося". І поки таку тактику складно назвати зовсім вже неефективною - адже не кожне спірне починання дійсно здатне мобілізувати населення.
Протестний досвід 2010-го - початку 2011-го показує, що зачіпають за живе настільки, щоб люди були готові стояти на площах або мітингувати під оселями влади, далеко не всі ініціативи та/або вчинки "верхів". У більшості випадків йшлося про найбільш актуальні проблеми. Так, наймасштабнішою акцією виявився "податковий Майдан" осені 2010 року. Спроба обмежити права підприємців обернулася кількома тижнями протестів, наметовим містечком на головній площі країни, частковим (і в деяких випадках тимчасовим) президентським вето, а також - кримінальними справами проти деяких активістів. Одночасно, інші джерела потенційних проблем користувалися в народу куди меншою популярністю. Житловий кодекс, Трудовий (з приводу якого на сполох б'ють все більше на профспілкових, а не "всенародних" акціях), підвищення тарифів на "комуналку" за збереження низької якості послуг, що надаються - всі ці потенційні "бомби" демонструють свою схильність до сповільненої дії. В теорії українці готові відстою вати свої права. Ту ж пенсійну реформу не схвалюють 88 відсотків громадян. При цьому лише 36,8% готові взяти участь в акціях протесту, а 57,4% переконані, що в їхньому місті чи сільському районі масові демонстрації малоймовірні.
Експерти найчастіше пояснюють низьку ініціативність народу тим, що в Україні ще не розсмоктався "постпомаранчевий" ефект: розчарувавшись в тривалій дієвості протестів, люди поки не готові повторити свій подвиг. При цьому багато політологів і практично всі опозиціонери продовжують вірити в те, що через деякий час дії влади все-таки доведуть ситуацію в країні до точки кипіння. Оптимісти вважають, що це відбудеться найближчим часом, але найчастіше називається варіант - осінь-зима 2011 року. Саме тоді мають заворушитися непопулярні серед більш широкого кола людей реформи (не секрет, що протести підприємців знайшли розуміння далеко не в усіх), а обіцяні зміни на краще ще себе не покажуть. "Я можу прогнозувати те, що буде восени, - восени будуть дуже великі акції протесту. А зараз, я думаю, будуть обурюватися тільки ті, кого "придавили", - вважає нардеп Микола Катеринчук.
І все ж, незважаючи на неготовність всіх і кожного захищати свої права, варто помітити, що кількість "пригнічених" зростає. Так, серія гучних протестів супроводжує на Донбасі кампанію з оптимізації мережі шкіл, за якої страждають інтереси тих, хто навчаються українською мовою. Протести, пікети, загрози самоспалення, обіцянки президента розібратися і припинити, критика глави держави на адресу прем'єра - практика показала, що українці готові і словом, і ділом відстоювати інтереси своїх дітей. Більшість протестів в Україні й справді гранично конкретні: власники домашніх тварин обурюються проблемами ветнаркозу для своїх улюбленців, активісти серед місцевих жителів протестують проти незаконної забудови у містах, екологи та небайдужі городяни намагалися врятувати харківський парк. Чим "чіткіше" джерело роздратування народу, тим легше вивести людей на вулицю, нехай навіть їх буде і небагато. З масовими акціями більш "абстрактного" характеру, тобто, якщо можна так висловитися, з повномасштабною боротьбою за ідею в Україні поки справи йдуть гірше. Винятків із цього подібності правила не так вже й багато. Одним з найяскравіших прикладів серед них може служити річна багатотижнева серія мітингів проти міліцейського свавілля - протести у різних містах тоді спровокувала смерть студента Ігоря Індило в одному зі столичних РВВС. Хоча, з урахуванням вражаючого рівня недовіри українців до правоохоронних органів подібній реакції дивуватися складно...
Одна тільки "тема" протестну активність не визначає. Масштабність акцій багато в чому залежить від того, хто готовий взяти в них участь. Гіпотетичний "народ" на мітинг не виведеш, а ось представникам конкретних соціальних або професійних груп це зробити простіше. І тоді значна частина успіху починання залежить від згуртованості учасників (про що нагадує високий рівень самоорганізації підприємницьких протестів), а також - від їх мобільності. У другому випадку хорошим зразком поведінки служать студенти, протести яких практично не припиняються: почавши з несхвалення самого факту призначення Дмитра Табачника, зараз молоді люди продовжують раз за разом виходити на вулиці, протестуючи проти планів зменшення держзамовлення, впровадження нового закону про вищу освіту, скорочення стипендії . А самі протестувальникі люблять нагадувати про те, що революції робить молодь...
Поки ситуацію в Україні важко назвати революційною (особливо - маючи перед очима приклад країн Магрибу), але і вважати, що перспективи безхмарні, владі теж не варто було б. Тим більше, що досвід доводить: повноцінно працювати з протестами нинішні господарі країни не вміють: спочатку вони схильні не помічати активність людей, потім - применшувати, потім - обіцяти виправити скоєне, після чого - вживати ситуативних заходів. Причому останні - далеко не завжди збігаються з очікуваннями, і приклад кримінальних справ за фактом псування тротуарної плитки теж є досить показовим. Хоча, варто відзначити, що робляться і спроби грати на випередження. У цьому відношенні пам'ятний випадок, коли глава МВС чекав, але не дочекався "кровопролиття" на День соборності. Можливо, це означає, що влада народу все-таки боїться?
Народ же, здебільшого, поки не готовий виправдати таємні побоювання можновладців. Але якщо економічна ситуація не виправиться, а наслідки планів керівництва країни постукають в кожен будинок так, що ніхто не піде незачепленим реформами, то напруженість у державі може помітно зрости. Як би не прагнула опозиція рекламувати політичні вимоги, ймовірність того, що народ виведе з себе максимально близька кожному "соціалка", зараз виглядає переконливіше.
Ксенія Сокульська
Комментариев нет:
Отправить комментарий